Друга полоса

64-ту річницю Перемоги над фашистською Німеччиною у Києві відзначали традиційним святковим парадом. Цього разу демонструвати нашу уявну військову міць Президент особливо не став (чи то демонструвати вже особливо нічого, чи то в умовах кризи все ж таки посоромились "грати м'язами")... Проте відсутність військової техніки, що гуркоче по Хрещатику, зовсім не зашкодила святу - скоріше, навпаки: брязкіт металу не заважав почути вигуки "Спасибі" і "Здоров'я вам!", якими зустрічали ветеранів Великої Вітчизняної присутні на святі кияни.
 
"Нас ніхто не примушував - ми йшли на це самі!"

Наталія Іванівна Давидова - чарівна усміхнена жінка, в куточках очей якої затаїлися добрі зморшки. "Наталю, ти ж бо повинна розповісти", - підштовхує її під лікоть подруга, коли я, підійшовши, цікавлюсь, чи не погодяться вони поговорити зі мною для святкового матеріалу. "Ну що тут говорити... От, самі бачите", і Наталія Іванівна показує на медалі, що прикрашають її піджак, серед яких мені відразу впадають у вічі партизанські нагороди. З партизанами мешканка Старого Криму Наталія Давидова почала співпрацювати... у п'ятнадцятирічному віці, коли дізналася, що в ліс до народних месників пішов її шкільний учитель математики. Звичайно, доводилось нелегко, - під носом у ворога діти розклеювали листівки, розповсюджували газети... "І зрозумійте ж - ніхто нікого не примушував! - гордо випрямляється Наталія Іванівна. - Ми самі на це йшли! Самі!".

На жаль, їх - ветеранів, тих, хто відстояв Перемогу в пеклі Великої Вітчизняної - не так багато залишилося серед нас. Щоразу, приходячи на святковий Хрещатик, де збираються фронтовики, я неодмінно шукаю відповідь на запитання: в чому ж полягає невловима спільність цих дуже різних людей? Небагатослівних і балакучих, веселих і замкнутих, оточених люблячими близькими або, на жаль, самотніх; людей найрізноманітніших професій, чиє життя після війни склалося зовсім не однаково... І щоразу я роблю висновок, що єдиної відповіді на це запитання, напевно, немає і бути не може. Ветеранів Великої Вітчизняної об'єднує те, що кожен знає ціну людського життя, ціну дружби. Проте, на жаль - сьогодні наших ветеранів об'єднує і ще одна риса: це відчутна у їхніх словах образа на державу, яка нині систематично принижує фронтовиків, примушуючи їх - людей, завдяки яким тільки й можливе існування нашої країни і мільйонів її жителів - мало не випрошувати у влади те, що вона сама мала би їм запропонувати: належне медичне обслуговування, гідний рівень пенсій, необхідні пільги. На жаль, українським можновладцям зараз не до цього - які, скажіть на милість, ветерани? Тут і своїх турбот вистачає - он одне лише перетягування на себе ковдри майбутніх президентських виборів скільки часу і зусиль відбирає! А нічого, що у більшості населення країни з-під цієї ковдри вже, даруйте, босі ноги стирчать?

"Влада робить усе, щоб убити це свято"

Цього року українські партії лівого спрямування спільно провели святкову ходу головною вулицею столиці. Потім учасники походу звернули з Європейської площі на вулицю Грушевського і традиційно поклали квіти до пам'ятника Ватутіну, що стоїть у Маріїнському парку. Завершилася акція спільним мітингом лівих сил, на якому виступили голова Соціалістичної партії України Олександр Мороз та лідер КПУ Петро Симоненко. Також слово було надано представникам Антифашистського комітету та ветеранського руху України.

"Незважаючи на те, що наша влада докладає всіх можливих зусиль, щоб нівелювати значення свята Перемоги, народ все ж святкує, святкує, незважаючи ні на що!" - звертається до тих, хто прийшов у цей пам'ятний день до столичного парку Слави доктор історичних наук, професор Юрій Володимирович Шиловцев. Десантник, наводчик гармати в роки Великої Вітчизняної, кавалер Ордена Слави, він одним із перших виступив на спільному мітингу лівих сил. Свого часу ветеран був одним із тих 15-ти фронтовиків, які на честь 60-річчя Перемоги були присутні на урочистому державному прийомі в Берліні (зауважимо, Росія тоді змогла забезпечити приїзд на цей захід десяти воїнів, Білорусь - трьох, з України приїхали лише двоє). За словами Юрія Шиловцева, один із представників німецького керівництва тоді сказав, що низько вклоняється нашим солдатам за те, що вони врятували від фашизму не лише весь світ, але й саму Німеччину. На жаль, виходить, що українська влада не бажає засвоювати гіркі уроки історії. Мабуть, незабаром усім нам доведеться пожинати плоди того розбрату і сум'яття, які зараз посилено насаджуються у суспільстві - серед молоді, в тому числі. З глибоким обуренням Юрій Володимирович пригадав випадок, коли на зустрічі ветерана з учнями хтось у задніх рядах почав вигукувати "Комуняку на гілляку!". "Проте я був радий бачити, що хлопці його тут же обсвистали і вигнали із залу. Значить, не все ще втрачено", - говорить фронтовик.

"Війна - це така велика біда..."

"На жаль, треба визнати, що молодь ми втратили, - з гіркотою констатує військовий льотчик, за плечима якого більше 5 тисяч годин, проведених у повітрі, а нині заслужений педагог, професор Любомир Григорович Яцківський. - Мабуть, треба було більше розповідати їм, щоб вони розуміли, як все було, щоб знали, що таке війна, скільки жертв вона принесла... а зараз, коли я заходжу в аудиторію до другокурсників і запитую - так хто ж із ким воював? - вони мовчать у відповідь. А війна ж- це така велика біда". Проте Любомир Григорович твердить, що любить працювати з молоддю, і вона зовсім не завдає йому клопоту. Сьогодні ветеран завідує кафедрою у Національному транспортному університеті, де під його керівництвом трудиться більше сорока викладачів, середній вік яких 34 роки. У Соціалістичній партії фронтовик з перших днів її створення. "А Ви не скучаєте за небом?" - запитую я у Любомира Григоровича. "Скучаю, звичайно, скучаю", - відповідає він.

У своєму виступі на святковому мітингу Олександр Мороз щиро привітав ветеранів і всіх присутніх з Днем Великої Перемоги. Лідер соціалістів згадав про те, як у Берліні бував у будівлі Рейхстагу, де нині розташований німецький парламент. Споруда, звичайно, відбудована, капітально відремонтована - проте ті частини стін, на яких розписувалися радянські солдати, і зараз добре збережені, без найменших змін. Це свідчить передовсім про те, що німецький народ намагається змити із себе ганебне тавро нацизму. "Це урок для нашої влади, - підкреслив Олександр Мороз. - Для влади, яка не соромиться сьогодні руйнувати пам'ятники і переінакшувати історію".

P.S. Із згаданою вже у матеріалі Наталією Іванівною Давидовою ми розмовляли прямо перед початком святкової ходи по Хрещатику, ясним і сонячним ранком. От уже рушила колона учасників параду - ветеранів, їх рідних і близьких, представників партій та громадських організацій - а Наталія Іванівна, яка ще секунду тому сяяла усмішкою, раптом невловимо посмутнішала і, дивлячись кудись через моє плече, замислено каже: "А з наших хлопців нікого не лишилося. Так шкода... Шкода, що вони не дожили до цього дня". Але ж це і їхнє свято теж, заперечую я. Власне, коли б не вони, то не було б ніякого свята зовсім! Через хвилину мою співрозмовницю вже підхоплює галасливий святковий потік - підхоплює туди, де люди, які вишикувались уздовж головної вулиці міста оплесками зустрічають урочистих і зворушених ветеранів, що проходять повз них, дарують їм квіти. І хмаринка смутку, що набігла було на весняне небо, непомітно зникає, бо таке воно це свято - день світлої пам'яті, день віри у завтрашній день, День Перемоги - не лише перемоги над ворогом, але й перемоги життя над смертю. Поруч на тротуарі дівчинка років чотирьох зашарівшися простягає ласкаво усміхненому фронтовикові букет тюльпанів та бузку.

Ірина ШУВАЛОВА
м. Київ