Архів: 03.12.2003 – 23.12.2003
Спорту скажемо "Ні"?! Брак спортзалів у країні стає на заваді високим досягненням наших спортсменів і здоровому способу життя українців (12.01.2010)
Уряд б'ється в нервовій істериці через Євро-2012. На цей грандіозний захід, який, поза сумнівом, позитивно вплине на інфраструктуру України, виділяють шалені гроші. Але складається таке враження, що, крім футболу, урядовцям абсолютно байдужі інші види спорту й фізичне здоров'я українців загалом. Про це можна судити, розглядаючи ситуацію зі спортивними залами у країні. Їх катастрофічно не вистачає: для олімпійців, національних збірних, не кажучи вже про пересічних громадян.
Де вигідно орендувати?
24-річна киянка Ганна Мельник два роки викладає спортивні танці. Перші заняття проводила в приміщенні, що орендувала за містом. У столиці не мала можливості винаймати залу. Хоча зараз фінансова ситуація не поліпшилася, дівчина вирішила орендувати приміщення для танців у Києві.
- Щодня їздити за місто - незручно. А взимку, коли рано темніє, так зовсім небезпечно. До того ж більшість моїх учениць живуть у Києві. Тому питання про те, щоб проводити заняття у столиці, постало гостро, - згадує тренер зі спортивних танців.
Далі вона розповідає, що пошук приміщення виявився досить непростою справою. Якщо за містом оренда за одне заняття обходилася у 70 грн, то в столиці у приватних спорткомплексах просили не менш як двісті.
- На тренування може прийти як 10, так і три людини. Кожний платить по 30 грн. Якщо прийдуть три, так мені навіть за оренду заплатити не вистачить. Варіант спорткомплексів відпав одразу. У школах і дитсадках зараз бояться через різні перевірки здавати стороннім людям приміщення для проведення тренувань. Але якщо оформитися на ставку, здебільшого тільки номінальну, вважай, справа зроблена, - констатує Ганна.
У результаті вона знайшла для себе третій варіант. Зі столичним клубом "Арена" підписала контракт, за яким 45% прибутку одержує вона, 55% заклад. Її учні перед початком заняття здають гроші адміністраторові, а наприкінці місяця Ганна забирає зарплату.
Домовленість зі школою
Юрій Іванов з вересня викладає фізкультуру в одному з третіх класів київської середньої школи. Завдяки цьому директор навчального закладу дозволяє йому у вечірні години, що, між іншим, вважаються найвигіднішими, проводити тренування зі східного єдиноборства. О 17.00 у нього група школярів, постійно ходять від 15 до 20 осіб. І о 19.00 група дорослих. Займаються за місячним абонементом, вартість - 400 грн.
- Звісно, щомісяця вношу до фонду школи обумовлену з керівництвом суму. При цьому не беру грошей за уроки фізкультури в третьому класі. Охочих займатися єдиноборством - достатньо. Але головне, що мене тішить, - батьки прагнуть прищепити дітям здоровий спосіб життя, - каже Юрій Іванов.
У свою чергу, представник федерації бойового самбо в Донецьку Віталій Лавров розповідає, що в їхньому місті також бракує спортивних залів. Для тих, хто хоче проводити якісь тренування, треба за півроку думати про місце. Та й то нормальних спортзалів можна на пальцях перерахувати.
- Мені дуже пощастило, що директор одного з найкращих спорткомплексів Донецька - фанат бойового самбо. Він як виняток дозволив тренувати самбістів у своїх сучасно обладнаних залах. А так він нікого з чужих не пускає до себе. Я плачу йому за вісім тренувань 2500 грн на місяць. Дорого. Але щоб бійці досягали результату, їм потрібні відповідні умови, - вважає тренер.
Окрім професійних бійців, Віталій Лавров тренує дітей у загальноосвітній школі й дитячому будинку. На відміну від свого київського колеги він бере за місяць з дітей 150 грн, а не 400. Для сиріт заняття безплатні.
Гімнастика плаче
Перед вильотом до Греції, на змагання з гімнастики, Наталя Буйко скаржилася кореспондентові "Товариша" на ставлення держави до спорту, і, зокрема, до спортсменів, які представляють Україну на міжнародній арені.
- Моя 11-річна донька Діана займається гімнастикою шість років. За цей час зрозуміла одне - якщо в батьків немає грошей, який би талант не був у дитини, шанси її малі. Якби донька не показувала успіхи, ми облишили б цей вид спорту. Він задорогий. До того ж держава абсолютно не дбає про його розвиток. У зв'язку з цим усі фінансові питання лягають на наші плечі. Але найголовніша проблема - відсутність спеціально обладнаних спортзалів для гімнасток. Нам потрібні зали з високими стелями і з дзеркалами, а таке поєднання не те, що важко - практично неможливо знайти, навіть у столиці, - зітхає мама гімнастки.
Щоб виступати на змаганнях, Діана щодня тренується по кілька годин. Заняття проходять у спортзалі загальноосвітньої школи. Для мінімальної зручності батьки купили спеціальні килими й обладнання. Але й цього не вистачає. Мало того, що приміщення погано опалюється, так і висота залу не дозволяє готувати деякі номери.
- На виїзних турнірах, які ми оплачуємо самі, спілкуюся з батьками гімнасток з інших країн. Вони дивуються, як при таких жахливих умовах для тренувань українські дівчата показують високий результат. До того ж в Європі талановиту спортивну молодь держави, на відміну від нашої, гідно підтримують, - зауважує Наталя Буйко.
Залів катастрофічно бракує
Незважаючи на кризу, охочих оздоровитися достатньо. Аналітик компанії Investgroup Єгор Романчук стверджує, що в столиці й у великих містах як був, так і залишається спортивний бум.
- При попиті на спортивні секції Києву, як і іншим містам-мільйонникам, катастрофічно бракує спортмайданчиків. Потенційна аудиторія любителів спорту в столиці становить приблизно 50-70 тис. осіб. Водночас у місті працюють не більш ніж десяток клубів площею від 1 тис. кв. м, які можуть одночасно вміщати 1-1,5 тис. осіб. Серед них їх "Акваріум", "Планета Фітнес", "Фітнес-реал", "5-й елемент", "Олімпійський стиль", Sport life та інші, - перераховує Єгор Романчук.
До вищепереліченого можна додати 10 тис. кв. м, які мають невеликі столичні клуби і тренажерні зали. Підрахувавши все разом, включаючи зали шкіл і дитсадків, ми отримаємо не більш як 30-40 тис. кв. м. При цьому столиці, як мінімум, потрібно вдвічі більше.
Виходить, що і дві третини грошей, які кияни готові витратити за право покачати м'язи й покращити фігуру в приємній обстановці, залишаються незатребуваними. Більше того, при належній пропозиції на ринку й популяризації спорту, чим зараз клуби практично не займаються, навіть цю цифру можна збільшити в кілька разів.
Про це можна говорити, відштовхуючись від соціологічних опитувань. Згідно з опублікованими даними, кожний третій житель столиці хотів би регулярно займатися спортом, і лише приблизно 1% киян утілюють задумане в життя. Для порівняння: в Москві цей показник становить 2-3%, у Лондоні - 26%.
Будувати не поспішають
Бізнес на спорті за будь-яких часів був досить вигідним. Федір Сербук, директор спортивного клубу "Арес", стверджує, що терміни окупності проекту не перевищують 3-5 років, а рентабельність стартує від 20%. Інвестиції напряму залежать від рівня клубу. Для бюджетного залу ремонт і оснащення коштуватиме приблизно 100-300 дол. за кв. м, для елітного витрати можуть зрости до 700. Це без урахування оренди або купівлі приміщення.
- У Києві дуже мало приміщень, які можна було б пристосувати під спортивний клуб, ураховуючи вимоги до вентиляції, висоти стель і багато чого іншого. Побудувати новий комплекс не менш проблематично через труднощі з отриманням земельних ділянок. Останнім часом у деяких житлових і торговельних комплексах, що зводяться, передбачена наявність спортзалу. Але, по-перше, на нього відводять порівняно незначну площу - всього 200-300 кв. м, а по-друге, оренда такого приміщення коштує страшенно дорого - від 30 дол. за кв. м. Такі суми роблять цей бізнес нерентабельним, - каже Федір Сербук.
Далі він додає, що старі комплекси, багато з яких стоять закинутими, досить цікаві для інвесторів. Але домовитися з місцевими чиновниками - завдання не з легких. Коли справа доходить до грошей, про спорт ураз забувають.
Любов ІСАКОВА
Україна, будучи територіальною частиною Європи, не дотягує до Туреччини в аспекті ставлення до спортуПід час написання цієї статті неодноразово пригадувалася Туреччина. У невеликому місті, де довелося жити певний час, в кожному мікрорайоні був спортивний майданчик. Крім гойдалок, різноманітних конструкцій для дитячих ігор, столиків і лавок для відпочиваючих, там стояли тренажери: якісні, в доброму стані. У нас такі можна побачити тільки у приватних спортзалах. А в Туреччині - просто на вулиці. Приходь і тренуйся безкоштовно. Коли ж я поцікавилася у місцевих жителів, чи не боїться влада, що тренажери поламають або вкрадуть, вони лише поблажливо посміхнулися. Мовляв, про таке навіть не варто думати. Подібних прецедентів не спостерігалося. Та й те, що це не туристичне місто, рятує спортивні майданчики від вандалізму.
Крім цього, побачила багато відкритих громадських басейнів, при яких є туалети і душові кабіни. Догляд за басейнами оплачують жителі будинків. І коштує таке задоволення недорого. В цій сонячній країні більш ніж достатньо і спеціалізованих платних спортивних залів, де можна займатися фітнесом, єдиноборством та іншими видами спорту.
У Європі для кожного бажаючого, крім універсальних спортивних майданчиків, відкриті вейкпарки (місця, де тренуються серфінгісти, сноубордисти, скейтбордисти), скалодроми, тайпарки (повітряні парки для канатних конструкцій). Багато українців про вищеперелічене напевно й не чули.
І коли наш уряд починає говорити, що ми частина Європи, хочеться спитати: про який Європейський Союз може йтися, якщо та сама Туреччина семимильними кроками випередила нас щодо ставлення до спорту і до фізичного здоров'я населення?
Архив за 03.12.2003 – 23.12.2003
Версія для друку
