Архів: 04.09.2003 – 18.09.2003
Не будіть лихо, поки тихо... (19.10.2011)
"Горе - думается мне - тому граду, в котором и улица, и кабаки безнужно скулят о том, что собственность священна! Наверное, в граде сем имеет произойти неслыханнейшее воровство".
М. Салтиков-Щедрін
Основними результатами аграрних перетворень в Україні є перехід земельних ресурсів країни у власність великої буржуазії, формування аграрних латифундій, швидке відмирання українського села як виробничої і соціокультурної структури. Такий висновок робить Анатолій МАЛІЄНКО у статті "Аграрна реформа: чому так відбувається?" на сторінках "Дзеркала тижня".
(Подається скорочено).
Нині вищі ешелони влади в Україні - це своєрідний клуб багатих і дуже багатих. Зараз ні заощадження на банківських рахунках, ні інвестування в розвиток промисловості, сільського господарства, сфери послуг тощо не гарантують збереження капіталу. Один з найнадійніших способів його вкладення - скуповування нерухомості, насамперед землі. Боротися з тіньовою приватизацією землі нікому. Сформувалася велика верства земельних спекулянтів з власними юридичними службами, що міцно зрослася з державною, законодавчою і виконавчою владою. Сформувалася земельна мафія.
За півтора десятиліття пішли з життя багато пенсіонерів, яким земельні паї було виділено. Земля перейшла до їхніх спадкоємців, котрі проживають у містах. Вони становлять значний контингент власників, готових продати паї. Легко розстаються з землею і нинішні пенсіонери та сільські люмпени.
Набуло поширення і сільське "рейдерство". Захоплені в результаті рейдерських атак господарства орієнтуються переважно на виробництво зерна і олійних культур. Після цього роботу в нових хазяїв одержують у найкращому разі п'ять відсотків з числа колись працюючих. Провокується масове безробіття, селяни втрачають елементарну соціальну підтримку, яку традиційно надавали колгоспи. При цьому фонди на утримання сільських безробітних формуються з держбюджету, тобто, коштів платників податків. Отже, прибуток, а в найближчому майбутньому - і земля, земельна рента - багатим, а народу - утримання сільських безробітних.
Зароджується аграрний латифундизм, нові поміщики. Сільським господарством вони безпосередньо не займаються - для цього є менеджери. У селах, як правило, мало хто знає хазяїв. Ними можуть бути і народні депутати, і великі держчиновники, і банкіри. На відміну від поміщиків минулого, вони не мають у селах маєтків і не проживають у них навіть тимчасово. У праці селян, розвитку села, сприятливій екології - не зацікавлені. Землю сприймають як виробничий ресурс або об'єкт спекуляцій, а село і його жителів - як зайвий елемент, наявність якого призводить до підвищення витрат на охорону врожаю і матеріальних цінностей.
В останні роки позначилося нове явище - на землях України з'явилися громадяни західних країн: поляки, австрійці, німці... Загальна стратегія їх діяльності мало різниться від наших представників цього ж стану, але вони мають ряд переваг. Для діяльності на наших землях вони одержують у своїх країнах дешеві кредити, прибуток же вивозять за кордон.
Аграрна реформа дозволяє скромному голландському або німецькому фермеру з наділом на його батьківщині в десять гектарів, одержавши у своїй країні дешеві кредити, стати в Україні латифундистом, поміщиком із тисячами гектарів найкращої в Європі землі. Те, що в минулому було неможливо здійснити шляхом кровопролитних війн, сьогодні досягається в мирній тиші банківських і урядових кабінетів.
Нескладно уявити, як розвиватимуться події після зняття мораторію на торгівлю землею:
1. Масове скуповування паїв. Захоплення земель великим вітчизняним та іноземним капіталом.
2. Перепрофілювання діяльності з переходом на працезберігаючі малолюдні технології.
3. Подальше зростання сільського безробіття, деградація сіл і сільських територій.
4. Різке погіршення екологічної ситуації.
Якщо оцінювати проведену аграрну реформу як рух у бік Європи, то це не відповідає заявленим її цілям. Рух, звичайно, відбувається, але у бік латиноамериканської моделі латифундизму.
Виходячи з досвіду приватизації початку 90-х, можна стверджувати, що через десять років після зняття мораторію на торгівлю землею вся вона опиниться у володінні не більш як десятка родин.
Незгодних - переконливо попросять, норовливих - приборкають, а можливо, знищать фізично, як це було в процесі приватизації промпідприємств у Донбасі й не тільки. За оволодіння землею боротимуться більш жорстоко й безкомпромісно, ніж це було в інших галузях господарства.
Чому так відбувається? Далеке й не дуже далеке історичне минуле продовжує тяжіти над сьогоденням України. Але особливістю сучасного періоду є те, що йдеться вже не про чергове покріпачення селян, а про їхнє повне усунення з історичної арени.
Методика проведення нинішньої агрореформи з допомогою указів президента цілком відповідає феодально-більшовицьким принципам. При задекларованому демократичному устрої найважливіший для сільського населення і всієї держави глобальний захід втілювався в життя келійно, практично без участі парламенту. Ніхто навіть не спробував поцікавитися думкою сільського населення.
Цілком очевидно, що в зруйнованих бездумним аграрним реформуванням селах їхні збіднілі, пригноблені морально і без належної освіти сільські пролетарі не стануть бажаним, необхідним і чисельно достатнім для міст джерелом поповнення робочої сили та населення загалом. Незабаром Україні доведеться залучати населення ззовні не тільки в міста, а й на спустілі сільські території.
Особливе занепокоєння має викликати масова еміграція жінок у Західну Європу і не тільки. Із сіл Івано-Франківщини і Львівщини виїхало більше 250 тисяч остарбайтерів жіночої статі, в основному молоді жінки дітородного віку. Залишилися недоглянуті старі, діти, чоловіки, що спиваються. Мало з тих, хто виїхав, бажає повертатися. Демографічна й соціальна катастрофа в таких регіонах неминуча.
Можна сподіватися, що в Україні згодом сформується влада, яка відстоюватиме національні інтереси і країна одержить шанс для розвитку. Але без трудового потенціалу села досягти цього буде дуже складно. На наявній базі природних ресурсів розвиток можливий, однак це буде вже зовсім інший соціум, інша нація, а земля українському народу не належатиме.
Заслуговує на увагу аграрна політика Німеччини, Франції, Австрії, Швеції. Там основу аграрного сектора формують відносно дрібні фермерські господарства - до 50-60 га. Немає сумніву, що їхня буржуазія бажала і могла б скупити землі сільгосппризначення. Але їй (буржуазії) зробити це ніхто не дозволить. Там розуміють, що тоді земля опиниться у володінні транснаціональних корпорацій, а території країн - денаціоналізуються.
Це варто було б розуміти і нашим реформаторам. Ігри в аграрні реформи кабінетного, тим більше зарубіжного походження з приватизацією землі міським капіталом за численного поки ще сільського населення надзвичайно небезпечні.
Реформа, спрямована на руйнування господарської та соціальної інфраструктури сіл, еміграцію сільського населення за кордон, розвиток аграрного латифундизму й міського буржуазного землеволодіння, є антидержавною та антинародною. Треба чесно визнати її помилковість, небезпечність для народу і держави. В нинішніх умовах ліпше не затівати реформ згори. Необхідно створювати умови, щоб сільськогосподарська галузь сама пристосовувалася до ринку. Владі слід лише стимулювати позитивні явища, жорстко обмежуючи розвиток негативних процесів.
1. Необхідно провести найдетальнішу інвентаризацію сільгоспземель наземними і космічними засобами з юридичним, правовим супроводом. Виявити істинних, а не підставних власників. Повернути державі й сільським громадам численні самозахоплення.
2. Не менше як на десять років установити мораторій на торгівлю землею сільгосппризначення, щоб ґрунтовно розібратися з напрямком і структурою аграрних перетворень. Заяви окремих економістів про потребу ринкового обігу землі з метою іпотечного кредитування виробництва непереконливі через низьку прибутковість і високий ризик агровиробництва, відповідно, низьку ціну землі та невеликі суми застави, що не забезпечують фінансування господарської діяльності. Спекулятивні ціни поблизу Києва та інших великих міст не відображають діючих економічних законів формування ціни на землю сільськогосподарського використання.
3. Розробити не так програму розвитку виробництва, як концепцію розвитку територіальних громад, і починати слід із соціальних, а не з виробничих факторів.
4. Внести зміни у процес формування бюджетів усіх рівнів. Бюджет сільських громад і сільгосппідприємств має формуватися знизу. Податок із землі повинен бути основою сільського бюджету. Сільським громадам слід знати, що вони житимуть в основному за рахунок земель, на яких розташовані. Податок має бути збільшено принаймні удесятеро, щоб земля не залишалася без господаря. Через земельний податок можуть організовуватися різні соціальні фонди. Земельний податок може стати основою вдосконалення технологій, поліпшення якості угідь, здійснення екологічних програм.
5. Обмежити або заборонити рух паїв на 10-15 років.
6. Вивчити й реалізувати можливість передачі паїв державним фондам за певні пільги, наприклад, Пенсійному фонду, оскільки більшість власників паїв становлять пенсіонери і люди передпенсійного віку. Пенсійний фонд може виплачувати власникам паїв певні суми, а землю передавати на погоджених умовах у користування громадам у формі цілісних комплексів.
7. Установити адміністративну відповідальність за стан і використання сільгоспугідь. Нині за використання землі не несуть відповідальності ні сільради, ні власники паїв, ні вся аграрна й неаграрна управлінська вертикаль. Концепція недоторканності приватної власності прийнята в карикатурній формі, якої немає ніде у світі.
8. Зобов'язати місцеві адміністрації формувати постійних землекористувачів. При цьому заборонити землеволодіння юридичних осіб і законодавчо обмежити концентрацію угідь в одних руках.
9. Організувати максимальну переробку сільгосппродукції на місці виробництва, що забезпечить сприятливу структуризацію аграрного соціуму, оптимальні за часом зайнятості та спектром професій, рівнем доходів, віковим і гендерним складом трудові ресурси сільських громад. Дуже важливо використовувати продукти переробки на місцях як корми, добрива, енергетичні матеріали тощо.
10. Усі відносини з державою сільськогосподарський виробник має здійснювати через єдиний податок на землю, через місцеве самоврядування. Сільгоспвиробника варто звільнити від прямих контактів із контролюючими та наглядовими органами. Єдине його завдання - сплатити податок, а всі відносини з владними структурами вибудовуються через органи місцевого самоврядування. Усі питання мають вирішуватися на місці, а не в містах, інспекціях, банках, статуправліннях тощо.
11. Залучити на сільські території інші виробництва, встановивши податкові та інші преференції, щоб село було людним, повнокровним. Перетворити село на сучасні агропромислові структури, які забезпечують диверсифіковану зайнятість, наявність соціальної інфраструктури.
12. На державному рівні слід визначитися зі спеціалізацією виробництва, потрібними обсягами, якістю, відносно стабільними цінами. Сформувати центральний орган із регіональними відділеннями вивчення внутрішніх і зовнішнього аграрних ринків на кшталт Агентства аграрного ринку в Польщі.
Слід чесно визнати, що в державі Україна аграрна політика відсутня. Нам нав'язують, що варто тільки вдосконалити законодавство - і землю сільськогосподарського призначення можна пускати у вільний продаж. Це в країні зі сформованою кланово-олігархічною економікою, яка лідирує у світі за ступенем корумпованості, у країні, в якій жодних писаних законів, зокрема Конституції, не дотримуються.
Не будіть лихо, поки тихо. Наслідки можуть бути непередбачуваними.
Архив за 04.09.2003 – 18.09.2003
Версія для друку
