Архів: 05.03.2004 – 11.03.2004
"Кам'яне" весілля. На Закарпатті проживає подружжя, яке побралося... 68 років тому (02.09.2010)
Рідко яка пара доживає до "золотого" весілля. А що вже говорити про наступні ювілеї? Та ось іршавчанам Михайлу Васильовичу Химичу та його дружині Ганні Петрівні є чим пишатися. Вони вже давно відсвяткували "золоте", "смарагдове" (55 років), "діамантове" (60) та "залізне" (65) весілля. Нещодавно їх вітали з "кам'яним", а це - 68, сповнених радощами і печалями, труднощами і здобутками, років.
Побралися Михайло та Ганна в жовтні воєнного 1942-го. Та невдовзі війна їх розлучила на два роки - в грудні 1943 року Михайла забрали в угорську армію. У січні 1944-го з військовою частиною він потрапив на Східний фронт. Мало того що колотнеча там була немилосердна, так додалася ще й інша біда - захворів на тиф. А, можливо, це й урятувало від загибелі на полі бою... Тоді ж потрапив у радянський полон. Там вилікували від тифу. І, оскільки Радянський Союз угорської окупації Підкарпатської Русі не визнавав, Михайлові Химичу як громадянину Чехословацької Республіки запропонували добровільно написати заяву про зарахування до чехословацької військової частини, яка була сформована в південноуральському місті Бузулуці відповідно до військового договору між Радянським Союзом та Чехословацькою Республікою, укладеного у вересні 1941 року. Михайло, звісно, погодився. Як і багато інших його земляків.
Коли Химич потрапив до чехословацького війська, воно після тяжких боїв за Київ було виведене в тил для поповнення і переформування. Там Михайла навчили військовій спеціальності телефоніста. Самі бійці називали своє військо "чеська легія". Тоді, 1944-го, це вже був не батальйон, як під час боїв за Харків, і не бригада, як при визволенні Києва, а Чехословацький армійський корпус під командуванням генерала Людвіка Свободи. Наприкінці 1944 року після кровопролитних боїв на Дуклянському перевалі під час бою за Попрад німецька куля завдала Михайлові тяжкого поранення у праву ногу. Тоді й потрапив до німецького полону, де перебував у лазареті для поранених військовополонених до кінця війни.
Де її Михайлик і що з ним, дружина Ганна нічого не знала, адже не мала жодної звістки про чоловіка і тепер уже батька її маленької донечки Лізи, що народилася в липні 1944 року.
- Майже два роки я нічого не знала, не відала про свого чоловіка, але відчувала, що він живий, - згадує Ганна Петрівна. - І раптом, уже після війни, в листопаді 1945 року наш сусід-залізничник прибігає до мене додому і кричить: "Анцьо! Міша твій іде!!!" Мені аж не вірилось, що це правда. Спочатку подумала, що сусід шуткує. Та все ж донечку маленьку віддала свекрусі, а сама - бігом на вулицю. Бачу - йде мій Міша. З коштуром іде, кульгає... Але живий!.. З того часу не розлучаємося. Дали життя трьом дітям. У них свої діти. Життя триває...
А Михайло Химич після повернення з війни додому довго не відпочивав. Працював у лісовому господарстві робітником на перевалці лісу. Потім на меблевому виробництві робітником. Аж до виходу на пенсію. Щороку 9 травня святкує День Перемоги, на кітелі 13 нагород - медалі Радянського Союзу, України. Лише чехословацьких нагород немає. Та в травні 2010 року листоноша принесла конверта із Праги. А в ньому фотопортрет президента Чехії Вацлава Клауса з його власноручним привітанням. Дивуванню не було меж: чому це раптом? Пізніше з'ясувалося, що іршавчанин Денис Добра кількома тижнями раніше надіслав Вацлаву Клаусу листа, в якому написав про Михайла Химича та його військове минуле. Як кажуть, нагорода знайшла героя.
Життя у Химичів було вкрай насиченим, та про все не напишеш. Головне те, що вони разом 68 років, і лишається побажати подружжю відсвяткувати "благодатне" весілля, а там уже й до "коронного" рукою подати.
Микола ПАРАНИЧ,
член Ради ветеранів СПУ,
Закарпатська обл.
Архив за 05.03.2004 – 11.03.2004
Версія для друку
