Архів: 05.03.2004 – 11.03.2004
"Я подумки завжди з вами, Черкащани!". Фронтовик Володимир Зайцев, який живе в Киргизії, поділився спогадами про те, як звільняв Черкаси (11.03.2010)
Ветеран Великої Вітчизняної війни Володимир Іванович Зайцев живе в Киргизії, але з Черкасами його пов'язують незабутні спогади. Адже йому довелося звільняти місто від німецько-фашистських загарбників. Тут, у запеклих, кривавих боях був поранений, тут втратив багато бойових побратимів. "Черкаси - це пам'ять моєї бойової молодості, мого серця", - каже фронтовик.
На фронт
Після закінчення Харківського артилерійського училища, яке евакуювали до Узбекистану, Володимира Івановича направили на Північно-Західний фронт, у район селища Кувшинове Калінінградської області.
- Була середина травня 1943 року, - почав свою оповідь ветеран. - 933-й стрілецький полк 254-ї стрілецької дивізії 52-ї армії, куди мене направили після боїв під м. Стара Русса, був на поповненні. Я прийняв 2-й вогневий взвод протитанкової батареї полку. Батарея була укомплектована 45-міліметровими протитанковими гарматами. Жили в наметах, харчування було дуже поганим. Замість хліба давали житні сухарі. Вони були такими твердими, що ми розбивали їх саперною лопаткою, а потім розмочували в чаї. Багато хто захворів на цингу, заслаб і я. Урятувала настоянка з хвої.
На початку червня частину, в якій служив Зайцев, посадили в ешелон і відправили під Вороніж. А далі пішки, долаючи по 30-40 км на добу, вони наздоганяли фронт. Перший бій прийняли у відкритому полі близько п'ятої години ранку на північному заході від Харкова, за 1,5-2 км від Зенькова. Першими в атаку пішли танки, яких підтримувала піхота.
- Йшли, як на параді. За 200-300 м від переднього краю супротивника зустріли вогнем самохідки "Фердинанд". Майже всі наші танки були попалені, інші відійшли на вихідні позиції. Атаку зірвали, - продовжує Володимир Іванович. - Піхота залягла й почала окопуватися. Мої гармати ще не стріляли, оскільки супротивник не висував бронетехніки. Зі світанком наростав і гул артилерійської канонади, а в повітрі розгорнулися сутички наших і німецьких винищувачів.
До полудня стало відомо, що ворог залишив Зеньків без бою. Частина Володимира Зайцева вишикувалася у похідну колону й почала переслідувати супротивника. Ті, хто йшов попереду роти, залягли - по них з невеличкого пагорба поблизу села відкрив вогонь кулемет. Послані туди розвідники знищили його, закидавши гранатами. Кулеметник був мертвим, виявилося, що штрафник, бо був прикований ланцюгом, - згадує Володимир Іванович.
Передчуття
- Вийшли на підступи до Золотоноші. Командир батареї Максимов викликав до себе і наказав знищити німецький танк, який заважав своїм вогнем просуванню піхоти, - пригадує один з випадків Володимир Зайцев. - Я дав це завдання командирові обслуги, улюбленому моєму помічникові комвзводу старшині Амосову. Треба було блискавично наблизитися на 400-500 м до танка, розвернутися, зайняти позицію, приготувати гармату до бою, а потім відкрити вогонь - завдання майже нездійсненне. Обслуга не встигла подолати й половини шляху, як танк відкрив по ній вогонь. Передок із гарматою відірвало, й упряжку з пораненою кобилою Білкою жеребець Філін волоком притягнув до нас в укриття. Навідника вбили. Так ми втратили останню гармату.
Після цього 29 жовтня форсували Дніпро. За словами Володимира Івановича, значних боїв не було, але іноді доводилося відбивати поспіль по 12-14 контратак німців, які намагалися відкинути нас до Дніпра. Проти нас стояли
72-га піхотна дивізія, бригада СС "Валлонія", що складалася з добірних кримінальних злочинців валлонської, фламандської і французької національностей, полк 57-ї піхотної дивізії, танковий полк дивізії "Вікінг" на чолі з генералом Гілле на прізвисько Кривавий пес.
У ніч на 7 листопада 1943 року частини 254-ї стрілецької дивізії генерала Путейка залишили плацдарм на правому березі Дніпра й під дощем, у бруд, рушили лівим берегом Дніпра до Черкас. З 12-го на 13 листопада форсували Дніпро в районі с. Свидівок і з боями вийшли на околицю с. Дахнівка. Окопалися і чекали наступу.
- Уранці подзвонив командир 3-го вогневого взводу лейтенант Скользнов. Він попросив мене прийти до нього "обмити" медаль "За відвагу", - згадує Зайцев. - Лейтенант чомусь засумував і сказав, що завтра його вб'ють, і попросив, щоб я повідомив про нього в м. Саратов його матері. Він був у неї єдиним сином. Я намагався його переконати, але він був непохитним. Уночі маршем через сосновий ліс вийшли до південно-східної частини Черкас, у район тубсанаторію "Сосновий". Окопавшись неподалік залізничного полотна, під час невеликого затишшя я вирішив сходити відвідати Сергія Скользнова. Знайшов його взвод і почув сумну звістку - лейтенанта вбито випадковим уламком снаряда, що розірвався на верхівці сосни, а Скользнов у цей час сидів під нею, спершись спиною об стовбур дерева. Уламок потрапив у голову. Помкомвзводу показав свіжу могилу, де поховали Сергія. Його передчуття справдилося, - розповідає фронтовик про знегоди війни.
Під час боїв за Черкаси загинуло ще багато товаришів Володимира Івановича, сам він був поранений, дивом уникнувши смерті. Після війни багато раз бував у Черкасах, відвідував місця боїв. Хоч ветеран живе далеко, він листується з керівником Музею бойової слави 254-ої стрілецької дивізії, керівником пошукової групи "Пам'ять" Валентином Колодяжним, пошуковцями.
"Бережіть пам'ять про тих, хто захищав нашу свободу й честь! У моєму серці завжди жива пам'ять про бої за ваше місто. Те, що я зберіг у пам'яті, я надсилаю вам. Тепер багато що вже забулося, особливо прізвища, але обличчя своїх командирів і солдатів я пам'ятаю. Я подумки завжди з вами, черкащани!" - писав Володимир Зайцев пошуковцям групи "Пам'ять".
Геннадій СНОЗ
Спогади В.І. Зайцева надані керівником Музею бойової слави 254-ї с.д. СШ 27 В.І. Колодяжним
Архив за 05.03.2004 – 11.03.2004
Версія для друку
