Архів: 12.11.2003 – 03.12.2003
Дванадцятирічний партизан. У такому віці почав свою війну наймолодший з партизанської родини Струтинських (29.07.2010)
У попередньому номері "Товариша" була вміщена розповідь про легендарного розвідника Миколу Струтинського, який був бойовим побратимом і вірним другом класика розвідки Миколи Кузнєцова. До їхнього партизанського загону, яким командував Дмитро Медведєв, потрапив і молодший брат Струтинського - Василь. Було йому лише дванадцять років. Та вже через рік його було представлено до нагороди медаллю "За бойові заслуги". Він - один, хто сьогодні залишився з великої партизанської родини.
В партизани!
Жила родина Струтинських в Буді-Грушівській, що на Рівненщині. Коли прийшла радянська влада, брати Ростислав, Микола і Георгій поїхали до Рівного вчитися на шоферів. Ця професія згодом, під час війни, стала в нагоді Миколі, який на величезній швидкості відвозив Кузнєцова подалі від місць чергових зухвалих операцій, які товариші проводили в самому центрі лігва фашистського звіра, столиці окупованої України - Рівному.
Коли почалася війна, майже всі були вдома. В лісах діяли групи оунівців під керівництвом отамана Бульби-Боровця.
- Батько нам казав: "Не варто вступати в ОУН, у них немає майбутнього, це не армія". Коли почалася війна, оунівці запрошували нас на хутір для перемовин: "Давайте воювати разом, ми розвиваємось". Та після нашої відмови німці забрали Ростислава і Георгія до місцевої буцегарні, - розповідає партизан. - Від розправи їх врятував випадок: вночі почалася пожежа, охорона розбіглася. Тоді хлопці розігнули грати, Ростислав був худенький - він виліз із камери і відкрив засув на дверях, визволивши Георгія. Після цього випадку ми почали переховуватись і до оунівців ніякої довіри бути не могло. Якось, уже по війні, до нашої Буди-Грушівської приїздили іноземці. Я саме з братами теж був у селі на гостині. То коли ми розповідали цю історію з пожежею, іноземні гості, розглядаючи ту сільську тюрму, нам не повірили, що можливо пролізти крізь таке малесеньке загратоване віконце, - продовжує Василь Володимирович. - Та ви знаєте, - сміється він, - в екстремальній ситуації ще й не крізь таку шпарку пролізеш. Адже брати тоді були впевнені, що на ранок їх розстріляють.
Старші брати Василя, Ростислав, Георгій, Микола, Володимир вирішили, що в них тільки один шлях - у партизани! Вони створили партизанську групу. Згодом до них почали приєднуватись радянські військовополонені, яким вдалося втекти від німців і група налічувала півсотні осіб, перетворившись на невеликий загін.
Медведівці
Незабаром хлопці почули, що десь поруч діє великий, добре оснащений партизанський загін під командуванням Дмитра Медведєва.
- Коли в рівненських лісах з'явилися медведівці, то майже відразу почали намагатися встановити з нами зв'язок. До них постійно доходили чутки про малочисельний, але відчайдушний загін, який здійснює зухвалі напади на німців. І ось в одному з сіл Рівненської області ми випадково зустрілися. Начальник розвідки загону Медведєва Ашот Саркісян спілкувався з Миколою Струтинським. "Я доповім про вас командиру", - пообіцяв він. Ми домовились про наступну зустріч і Саркісян подарував мені німецький кортик, який я потім віддав братові Миколі. Коли між нашою групою і загоном Медведєва почалися перемовини, на всі зустрічі з представниками загону посилали мене. Адже не виключалася можливість провокації, гітлерівські спецслужби теж гав не ловили. Тому мені довелося виконувати роль зв'язкового. Медведівці теж приглядалися до нас, що ми за люди, а коли недовіра між нами була повністю усунута, наша група влилася до дружної сім'ї медведівців, - згадує ветеран.
Але спочатку його, матір, молодшого братика Славка і сестру Катерину партизани відправили переховуватись на один з хуторів, вряди-годи навідуючись на гостину. Одного разу Василько, якому надоїв такий стан речей, передав Медведєву папірець, на якому непевним дитячим почерком, з багатьма помилками, було виведено:
"Командиру партизанского отряда от Струтинского Василия заявление очень прошу камандира могу ли я поступить в партизанский отряд когда я приду я очень поблагодарю камандира. До свиданья Василий Струтинский 26 октября 1942 г. Мои братья партизаны и я хочу". На таку заяву Дмитро Медведєв не відреагувати не міг.
- Приїхали Кузнєцов, Балясников, загалом чоловік з п'ять - саме їхали через наше село з завдання і забрали нас в загін, - згадує Василь Струтинський. Так для нього почалися партизанські будні. Сестра Катерина працювала в санчастині, а малий Василько був і зв'язковим, і розвідником, але партизани його берегли - дитина ж, тому більшість часу він проводив у господарчому взводі. А Микола і Георгій майже відразу примкнули до розвідника Миколи Кузнєцова.
- Брат багато в чому був у нагоді Кузнєцову, адже він добре знав місцевість і Рівне, добре водив автомобіль. Взагалі у Кузнєцова з Миколою було дуже багато спільного, тому вони швидко потоваришували і стали вірними друзями. Взагалі, тоді потрібно було вірити одне одному, без довіри ніяких відносин не могло бути - гестапо і абвер плели чисельні сіті провокацій, - розповідає Василь Володимирович. - Загін постійно вів бойові дії, партизани влаштовували засідки, здійснювали напади на німецькі загони, автомобілі, обози, вели збір розвідувальної інформації. Були поодинокі зіткнення з бандами бульбівців. Але полонених ми відпускали, адже це були обмануті своїми верховодами хлопці, - підкреслює він.
Загибель матері
Незабаром сім'ю спіткало непоправне горе - при виконанні чергового завдання командування загону загинула мати великої партизанської родини Струтинських - Марфа Іллівна.
- Парторг загону, Марія Олександрівна Фортус, командувала групою розвідників, до якої входила моя мати. Вона послала кілька осіб в Волинську область, де потрібно було взяти у місцевих підпільників і доправити в загін документи з цінною інформацією. В одному з сіл будинок, в якому перебували розвідники, оточили карателі і бандерівці. Розвідникам вдалося вирватися, врятувалася і племінниця матері, Ядвіга. Ядзя повернулася і передала документи в загін. А матір загинула - не зумівши витягнути з жінки потрібної інформації, карателі її розстріляли. Вночі селяни підібрали її тіло і поховали. Про це ми дізналися від однієї місцевої жительки, яка показала нам могилу. Я потай, щоб не бачили товариші (партизан же, не личить), плакав, тяжко переживав втрату старий батько - його душили спазми, він враз якось осунувся. Про мене і молодшого братика Славка почали піклуватися дівчата-партизанки, повсякчас намагалися нас розвеселити, розвіяти, але замінити матір не могли, - зітхає Василь Володимирович.
"Партизанською матір'ю" потім назвуть цю відважну жінку. А незабаром командуванням було вирішено переправити малолітніх сиріт в Москву. Це сталося в квітні 1943 року.
- До місця дислокації загону регулярно прилітали літаки, скидали зброю, медикаменти, забирали поранених і дітей. Одного разу до Москви літак забрав мене, Катю і Славка. Я працював токарем в Єгор'євску, Катерина на військовому заводі в Любліно. Микола, Ростислав і Георгій після звільнення України приїхали за нагородами і забрали нас, - говорить Василь Володимирович.
Під час війни також загинули його старші брати - Володимир і зведений брат, Олександр.
Нагорода
Коли Україну було звільнено від гітлерівських загарбників, до Кремля для вручення урядових нагород було викликано Миколу, Георгія і Василя Струтинських. Нагороди вручав Михайло Калінін. Микола тоді отримав орден Леніна, Георгій - орден Бойового Червоного Прапора, а на грудях 14-річного Василька засяяла срібна медаль "За бойові заслуги".
- У мене зберігалося фото, де Калінін вручає орден Миколі, а я стою поруч, - згадує Василь Володимирович. - Та одного разу, коли почалася війна у В'єтнамі, у мене те фото попросив кореспондент одного з всесоюзних видань, мовляв, потрібно показати в'єтнамцям, що у нас Батьківщину захищали навіть діти. Так фотографію мені й не повернули.
Геннадій СНОЗ
м. Черкаси
Архив за 12.11.2003 – 03.12.2003
Версія для друку
