Архів: 12.11.2003 – 03.12.2003
Валентина СЕМЕНЮК-САМСОНЕНКО: "Знайти важко, втримати і зберегти - ще важче. Легко тільки втратити..." (05.01.2010)
Нещодавно була на зустрічі зі своїми земляками з Житомирщини. Я особливо ставлюся до таких зустрічей, бо, з одного боку, як кажуть, вдома і стіни допомагають, а з другого - ніхто з тебе так суворо не спитає, як земляки. Бо від їхнього пильного ока нічого не приховаєш. Тому, коли відчуваю підтримку саме від земляків, дуже цим пишаюся, значить, усе роблю правильно. Цього разу зустріч видалася особливо довгою і непростою, здається, людям уже через край накипіло те, що робиться в країні. Добрі, працелюбні люди, яким би просто жити, як то кажуть, по-людськи - так не дають. Кажу: скоро нам усім робити свій вибір, тож думайте, обирайте так, щоб щось у цій країні змінилося. А вони кажуть, що немає вибору. І знаєте, я більш ніж впевнена, що наші зарозумілі політики навіть не здогадуються про те, що люди їм не вірять. Вони про це навіть не думають. Бо мета в них одна - це влада. І виходить так, що доки при владі цинічні аферисти, люди залишаються сам на сам зі своїми бідами. Знаєте, наприкінці зустрічі я була вже вкрай виснажена. Бо мені теж все це болить. Бо я сама знаю, як опускаються руки, коли відверто погрожують твоїм дітям і викидають їх з роботи, бо, мовляв, ваша мама багато балакає, як руйнують справу чоловіка фіктивними рішеннями судів, бо жінка дуже "неспокойная", як буває страшно за батьків, коли вони дзвонять серед ночі і просять поберегтися. Але потім кажеш сама собі - ні, не дочекаються, доки зможу бути корисною людям, "на пенсію" не піду. І щоразу якась невидима сила дає наснагу - і ти знову в бою. Так і цього разу. Підходить до мене після зустрічі жіночка: "Ви не впізнаєте мене, Валентино Петрівно?" Мені не дуже зручно, але чесно зізнаюся, що ні. "Нічого, - каже, - зараз згадаєте". І розповідає мені про те, як 30 років тому, коли я народжувала свою Люду, зі мною народжувала 17-річна дівчина. Лежали в одній палаті. І як я просила її не відмовлятися від дитинки. Бо батько немовляти, щойно дізнався, що дівчина завагітніла, відразу від неї відмовився і одружуватися не схотів. "Я, - каже жіночка, - мати тієї дівчини". І я тоді згадала, як гірко та юна мама плакала, бо її рідна мати просила залишити дитину в пологовому будинку, не псувати собі життя, а вивчитися, як і планувала. Я тоді в лікарні "розганяю" давала і одній, і другій. Принесуть мені мою Людочку, я її нагодую, пригорну, а та дівчина тільки лежить біля стіни і плаче, годувати свого хлопчика відмовляється. Кажу їй: уяви, як він зараз до мами хоче, як шукає ротиком груди. І таки ж вмовила! Принесли маля - гарний, абсолютно здоровий хлопчик. Вона, здається, наче сама на світ народилася, наче камінь з душі зняла. Довго я нічого про них не чула. І от бачте, як зустрілися. Розповіла мені ця жінка, що важко дуже було, але врешті все в її доньки добре склалося: хлопчик - уже мужчина, а дочка невдовзі за гарного парубка вийшла, ще й дівчинку народила. І та жінка пригорнулася вже до мене й каже: "Як я вам вдячна за те, що ви нам обом тоді розуму додали. Тепер у мене двоє онуків, невдовзі правнуки будуть. Як я могла тоді таке своїй дитині радити? Видно, дуже злякалася. Бо сама вік без чоловіка. Але як уявлю, що з цим тягарем могла все життя прожити, аж моторошно стає. І життя доньці зіпсувала б - то вже напевне".
Я їхала додому, а ця історія не виходила із голови. І подумалося, що, зрештою, у кожного з нас завжди й у всьому є вибір - чи маленькі то справи, чи великі. Як би ми не кивали на долю, а все-таки наше життя у наших руках. І недарма в народі кажуть - сім разів відміряй, а раз відріж.
І хай вони там кубляться між собою, ці наші владні мужі й дами! Якщо кожному з нас стане розуму пильніше й дбайливіше ставитися до свого життя, воно справді буде кращим. Життя одне, і треба берегти себе й одне одного. І я, наприклад, знаю, що мої батьки, хоч і пишаються тим, що я вибрала такий шлях, займаю таку громадянську позицію, допомагаю людям, насправді хочуть, щоб я частіше була біля них, щоб ми довше сиділи на призьбі і співали пісень. А мої доньки хочуть, щоб ми спокійно пили чай і розмовляли ні про що, а не про справи й на ходу. І мій чоловік хоче, щоб я зустрічала його дома з гарячим борщем, а не йому доводилося чекати мене до півночі після всіх заходів, які заплановані на день. І я розумію, що немає нікого в світі ціннішого, ніж усі ці близькі мені люди. І знаю, що віддам останнє, аби тільки з ними все було гаразд. Врешті, як кожна жінка, яка вміє любити...
До нас у Союз надходить дуже багато листів. Різні біди спіткають людей, і листи різні. Багато прохань про допомогу. І відчай настає, коли розумієш, що ця допомога вимірюється в непосильних для нас сотнях тисяч доларів, і якщо люди її потребують, то, значить, там, нагорі, від них відвернулися. Я вірю, що ми з вами, зрештою, все це змінимо. Бо не хочемо нікого втрачати. Хоч втратити - простіше простого. А от зберегти - дуже важко.
Хай це прозвучить як новорічні й різдвяні побажання, бо, кажуть, що всі бажання у свята збуваються - хай вам буде кого берегти, і хай будуть люди, які берегтимуть вас...
Завжди з вами,
Валентина СЕМЕНЮК-САМСОНЕНКО
Архив за 12.11.2003 – 03.12.2003
Версія для друку
