Архів: 18.09.2003 – 25.09.2003
Василь ГЛУХОТА: "Ми взяли на себе непросту місію - допомагати людям" (26.10.2011)
"Жовтень - місяць святковий". Так би міг сказати перший секретар Гадяцького райкому СПУ, депутат районної ради кількох скликань, засновник і директор єдиної в Україні приватної радіокомпанії, яка здійснює мовлення в дротовому діапазоні Василь Глухота.
Чому святковий? Бо чи не всі найважливіші події в його житті - цього осіннього місяця. Наприклад, 31 жовтня 1992 року утворено районну організацію СПУ, яку він очолює, 25 жовтня 2002 року прозвучала в ефірі перша передача його радіокомпанії "Місто", 26 жовтня - 20-річчя його СПУ. Днями ж - 20-го - ще й власний 60-річний ювілей відсвяткував.
А три роки тому, так само восени, запрацювала в Гадячі громадська приймальня районної організації "Допомога дітям війни", де Василь Олександрович щобудня здійснює прийом.
Ідучи на роботу повз його невеличкий офіс, бачу, як ще до початку робочого дня там шикується черга літніх людей...
Як на мене, непросте завдання - поспілкуватися з кожним, оформити документи та ще й підбадьорити - словом чи просто доброзичливою усмішкою - щодня, незалежно від настрою й погоди. А крім усього, ще ж є професійна діяльність радіожурналіста. Треба знайти час, аби власноруч підготувати, записати, змонтувати і відтранслювати в ефірі (інших творчих працівників у штаті немає) майже щоденні радіопередачі.
"Як на все це можна знайти час?!" - захоплено запитую. "Можна, - відповідає, - якщо все правильно спланувати, то встигатимеш скрізь".
Не раз випадало спостерігати, як Василь Олександрович спілкується з літніми людьми на прийомі. Зрозуміло, що в такій непростій роботі усе стає в пригоді - і його педагогічна освіта, і чималий журналістський досвід, здобутий у районній газеті на посаді кореспондента та заввідділом, і досвід партійний, і виробничий, і керівницький, і навіть... батьківський.
За гіркою іронією, цих людей у поважному віці нарекли дітьми війни. І мало хто з нас, молодших, уявляє, як насправді по-дитячому мусять вони почуватися, коли на сьомому-восьмому життєвому десяткові (а наймолодшим з них уже виповнилося 66 років) мають учитися долати бюрократичні сходинки, виплутуватися з мережива юридичних термінів, завчати нові слова і правила. Які вже навряд чи згодяться їм у будь-чому іншому, окрім війни з державою за власні, нею ж таки гарантовані, права...
Усі ці дідусі й бабусі різні, кожен зі своїм тягарем бід і турбот, та об'єднує їх спільна біда їхнього дитинства - війна: спалені хати, похоронки, холод, голод і привид смерті на кожному кроці... А по війні - що доброго їм, тим дітям, судилося? Знову голод,.. батько не повернувся з фронту,.. мати день і ніч на роботі,.. за іграшку - ганчірка або камінець, за цукерки - шматочок вареного буряка...
Часом хтось із них у невеличкому кабінеті з малиновим прапором на стіні поділиться скупими спогадами з раннього дитинства. І тоді співчуття стає замало, тоді з'являється страх образити байдужістю зранену душу і мимовільне почуття провини за те, що ти молодший, і тому сам цього не пережив.
"Коли слухаєш їхні спогади, - сказав якось Василь Олександрович, - швидше, не жалість виникає, а гордість - за те, що вони зуміли ці страхіття пережити і вистояти, за їхніх матерів, які змогли їх такими виростити... Вони заслужили кращої долі й іншого ставлення до себе, - переконаний він, - не лише держава, але й ми, наступні покоління, несемо перед ними моральну відповідальність".
Тим дедалі цинічнішим виглядає сьогодні неприпустиме лукавство з боку держави - не знайти можливості допомогти цим знедоленим людям фінансово. Бодай у тому невеличкому, встановленому законом обсязі (а в прийнятті того закону велика заслуга саме його однопартійців, соціалістів - тодішніх депутатів Верховної Ради).
Виходить, не знайшлося за останні кілька років у державі керівників, які б мали мужність дотримуватися законів. Тільки й роблять, що кивають один на одного: у скарбниці, мовляв, на вас, люди добрі, немає грошей.
А добрі люди звикли вірити. Авжеж, на приватні літаки гроші є, на дороги особистого користування і шикарні вілли - теж є, а на копійчані компенсації дітям війни - де ж їх узяти?! Хоча, на щастя, вірять байкам можновладців не всі. Дехто звертається до суду і домагається виплати належної йому за законом компенсації.
Процедура звернення до суду щодо цього не є юридично дуже складною, проте людині похилого віку, погодьтеся, нелегко навіть обійти кілька інстанцій, не те що розібратися в усіх тонкощах. Тому й звертаються вони по допомогу до Гадяцької районної організації СПУ. Тому й переказують одне одному адресу будинку по вулиці Шевченка, 17, де двері завжди відчинені.
...Що ж до колег-журналістів (а вони нерідко звертаються до старшого товариша підтвердити чи спростувати чутки, поділитись новинами, поясненням або професійною порадою) - вони, як і я, вже давно звикли чути стислі й вичерпні телефонні відповіді (встигай записувати!), а поміж ними і короткими гудками - завжди незмінне: "Вибач, у мене багато роботи..."
Людмила БОГАТА
Архив за 18.09.2003 – 25.09.2003
Версія для друку
