Архів: 19.02.2004 – 05.03.2004
Таких не забувають. У Києві вшанували пам'ять Героя, чиє життя гідне того, аби про нього пам'ятали (02.03.2010)
12 лютого у Музеї партизанської слави, філії Музею історії міста Києва, відкрилася виставка, приурочена 100-літньому ювілею Героя Радянського Союзу, активного учасника партизанської боротьби в Росії й Україні в роки Великої Вітчизняної війни, командира партизанського загону ім. Кармелюка Василя Максимовича Яремчука. На відкритті виставки були присутні його донька Галина Василівна, колишні учні, представники ветеранських організацій, завуч та учні школи 319, у якій у повоєнні роки вчителював і був директором Василь Максимович.
Хто не забув
Виставку відкрила завідувач філії музею Олена Мажара. Вона подякувала всім присутнім і тим, хто сприяв у організації та відкритті виставки. Щирі слова прозвучали на адресу доньки Василя Яремчука, яка передала на виставку й тимчасове зберігання унікальні фото і документи партизанського загону
ім. Кармелюка. Серед них особливу увагу привертає до себе звіт про бойову діяльність загону, датований 1944 роком, накази Українського штабу партизанського руху за підписом начальника штабу Т. Строкача, накази й листівки, підписані в різні часи двічі Героями Радянського Союзу С. Ковпаком, П. Батовим, О. Федоровим, Героєм Радянського Союзу О. Маресьєвим. Також Олена Григорівна подякувала колишнім учням Яремчука, які шанують і поважають свого вчителя. Адже завдяки клопотанню їхньої ініціативної групи на фасаді школи 319, яка носить ім'я Героя України Валерія Лобановського (який, до речі, теж був учнем Василя Максимовича), встановлено меморіальну дошку В.М. Яремчуку. Саме колишні учні ініціювали створення виставки в Музеї партизанської слави.
Від імені всіх працівників Музею партизанської слави завідувач висловила подяку науковим співробітникам Музею історії міста Києва, а також ВГО "Закінчимо війну", очолюване соціалістом Ю.Г. Зубком, за підтримку й допомогу в проведенні виставки. Після цього Олена Мажара розповіла про бойовий і життєвий шлях Василя Яремчука, ілюструючи свою розповідь представленими на виставці матеріалами.
Шлях Героя
Василь Максимович Яремчук народився 13 лютого 1910 року в селі Гулівцях Калинівського району Вінницької області в сім'ї селянина. До 1930 року працював у сільському господарстві, потім до 1932-го кріпильником на шахті в Донбасі. Навчався в Харківському педагогічному інституті, який закінчив 1935 року. З 1935-го до 1937 року служив у лавах Червоної Армії. Після демобілізації і до 1941 року працював учителем історії та географії у Лозівській неповній середній школі (Харківська область).
З початком Великої Вітчизняної війни за рішенням Лозівського райкому КП(б)У В.М. Яремчук закінчив курси підривників у спецшколі УНКВС Харківської області й у серпні 1941 року був направлений до Харківського партизанського загону ім. Котовського під командуванням М.Й. Воронцова для дій у тилу ворога. Там він очолив підривну групу.
Бойова служба Василя Яремчука як партизана-підривника розпочалася з перших днів окупації німецькими загарбниками Харківщини. Його підривна група за час з жовтня 1941 року до 10 грудня 1942-го пустила під укіс 12 військових ешелонів та спалила 12 мостів на залізничних магістралях: Львів-Брянськ, Гомель-Брянськ, підірвала два танки, знищила Шалигінський цукровий завод. У грудні 1941 року групу Яремчука було перекинуто до Сумської області, де він уперше вийшов на диверсію з організації зі знищення військових потягів ворога на дільниці Брянськ-Конотоп. Для підривних робіт матеріалів майже не було. В. Яремчук, який діяв у Брянських лісах, знайшов склад з вибухівкою й особисто виготовив міни для диверсій на залізній дорозі. 10 грудня 1942 року він був тяжко поранений і перебував на лікуванні в тилу.
Після одужання у травні 1943 року В.М. Яремчука призначили командиром організаторської групи з 12 чоловік. І 30 травня їх перекинули літаком у тил ворога, до Житомирської області, у розпорядження Героя Радянського Союзу, командира партизанського з'єднання О. Сабурова, де й організовували диверсії на залізничних дільницях: Сарни-Коростень, Сарни-Лунинець. На початок 1944 року його група збільшилася до 120 осіб і була перетворена на партизанський загін ім. Кармелюка. Командиром загону було призначено Василя Яремчука. Загін активно діяв у північних районах Рівненської області й у лютому 1944 року з'єднався з частинами Червоної Армії.
Партизани загону ім. Кармелюка за період з 30 травня 1943 року до лютого 1944-го та з 20 травня до 10 серпня 1944 року пустили під укіс 62 ворожі ешелони. При цьому було розбито 565 вагонів і платформ. Підірвано три шосейні мости. У боях було вбито 3519 ворожих солдатів і офіцерів. А сам В.М. Яремчук двічі тяжко поранений.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 березня 1943 року Яремчуку Василеві Максимовичу присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Представляв його до нагороди начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР), генерал-лейтенант Т.А. Строкач. В нагородному листі, датованому 18 лютого 1943 року, він писав: "Тов. Яремчук В.М. безприкладно хоробрий у боях, з високорозвиненим чуттям розвідника й підривника... Перед героїзмом і особистою відвагою, мужністю і організаторським талантом тов. Яремчука схиляються всі бійці і командири загону ім. Котовського".
Після війни Василя Максимовича призначили на посаду вчителя історії та директора школи 39 (нині 319) м. Києва (1945-1958 рр.). У різні роки її закінчили такі відомі люди, як Герой України Валерій Лобановський, кіноактор Анатолій Юрченко, пілот-винищувач інтернаціоналіст Анатолій Бокач та багато інших великих людей.
Крім Золотої Зірки, В.М. Яремчука нагородили двома орденами Леніна, Знаком Пошани та медалями, високою нагородою Республіки Польща Золотим Хрестом Віртуті Мілітарі. Помер Герой 28.04.1991 року й похований на Байковому кладовищі.
Вдячні учні
Після захоплюючої розповіді Олени Мажари до слова були запрошені донька Яремчука Галина Василівна та його колишні учні. Всі вони з любов'ю і теплотою згадували свого вчителя й наставника, розповідали про цікаві факти з його життя. Глибоко в душу запала всім присутнім розповідь одного з колишніх учнів Героя. Він розповів, що в далекому 1946 році пішов до другого класу, і школярам доводилося дуже сутужно. Бракувало харчів, зошитів, підручників, а також одягу. Про шкільну форму тодішні учні і не мріяли. Адже навіть і чоботи були не в кожного. Для своїх вихованців Василь Максимович діставав речі скрізь, де тільки міг. Він роздавав їм підручники, зошити, просто чистий папір, на якому можна було писати. А якось приніс великий рулон матерії, з якої у війну шили військову форму, запросив кравця, що й пошив дітлахам форму. Яка це була радість і втіха для малих. Навіть зараз, хоч і минуло відтоді більше, ніж півстоліття, уже сивий чоловік, згадуючи цю подію, не міг стримати сліз.
Світлана КОВАЛЕНКО,
старший науковий співробітник Музею історії міста Києва,
філії Музею партизанської слави
Архив за 19.02.2004 – 05.03.2004
Версія для друку
