Архів: 28.08.2003 04.09.2003
Тепер уже не "цілком таємно": подорож в українську підземну ядерну базу (19.10.2011)
До здобуття незалежності у 1991 році Україна мала більше ядерних ракет, ніж будь-яка інша держава, за винятком США і Росії
Щороку з 24 по 30 жовтня під егідою ООН проходить Тиждень роззброєння. Його проведення було започатковано у 1978 році спеціальною сесією Генеральної Асамблеї ООН. Мета - досягнення миру і безпеки шляхом роззброєння.
Чи став світ за ці роки безпечнішим? Однозначно відповісти навряд чи можна. До сьогодні на планеті зростає не лише кількість і якість озброєнь, а й кількість країн, що мають найпотужнішу зброю масового ураження - ядерну. І ніхто не поспішає від неї відмовлятися.
Українська молодь, що народилася після 1991-го, можливо, уже й не знає, між тим навіть у далекому зарубіжжі не забули, що до здобуття незалежності Україна була могутньою ядерною державою. Не так давно канадська газета "The Globe and Mail" опублікувала репортаж Робіна ЕСРОКА про відвідання Музею ракетних військ стратегічного призначення в Україні. Подаємо за матеріалами inozmi.glavred.info.
У крихітному приміщенні, заповненому приладами і моніторами, є маленька кнопка. Офіцер стежить за обладнанням 24 години на добу, очікуючи на один-єдиний телефонний дзвінок. За наказом він набирає код доступу, зводить дух і натискає на маленький білий квадрат. Лише за півгодини ракета з десятьма ядерними боєголовками уразить багато цілей у Сполучених Штатах. Достатньо одного натиску кнопки у командному пункті, що міститься на глибині 33 метри під українським селом.
До здобуття незалежності у 1991 році Україна мала більше ядерних ракет, ніж будь-яка інша держава, за винятком США і Росії. Ракетні позиції таємно розмістили у сільській місцевості, оточили озброєною охороною та електричною огорожею під напругою 3 тис. вольт і убезпечили від атаки у глибоких підземних шахтах, які будували на випадок ядерної війни.
Після розпаду Радянського Союзу Україна вирішила стати без'ядерною зоною і за допомогою США демонтувала свої ракети й бази. Музей ракетних військ стратегічного призначення - колишня радянська база ядерних ракет неподалік міста Первомайськ, котра сьогодні відкрита для публіки. Офіцери у відставці проводять для відвідувачів екскурсію та пояснюють, як виготовляли, обслуговували, охороняли і згодом розібрали потужні ядерні ракети. Зовні місцевість видається невинною - кілька низьких бараків, висока радіовишка. Однак громіздкі зелені вантажівки, виготовлені, щоб транспортувати термоядерні боєголовки, натякають на щось більш зловісне.
Коли товсті залізні двері зачинилися за нами, я спускаюся у довгий тунель, що веде до командного пункту. Колишній полковник Михайло Камєнсков тримав свого пальця на кнопці більше десяти років. Якби пролунав наказ, а так кілька разів майже сталося, він повинен був натиснути на кнопку, яка запускає ракети й знищує цілі міста. Лисий і з вусами, цей серйозний чоловік докладно змальовує, як бойова команда із двох людей вартувала по черзі по шість годин і могла автономно вижити у підземній шахті до 48 днів.
Повітря стає холодним, коли ми просуваємося вузьким тунелем, яким раніше ходив тільки цілком таємний військовий персонал. Система опалення, кондиціювання, водопроводу та фільтри радіації розміщені вздовж стін, а над нами - 120-тонна кришка, яка захищає гігантську пускову шахту, наче лабораторію. 12-рівневі командні пускові шахти будували на гідравлічних опорах, щоб вони могли функціонувати в разі землетрусу чи, що ймовірніше, ракетних атак. Ми втискаємося у крихітний ліфт і повільно спускаємося на 12-й рівень. Гучне дзеленчання супроводжує рух ліфта, у ньому є старий телефон із диском, що крутиться, на випадок, якщо ми застрягнемо.
Я відчиняю відкидні двері і потрапляю в маленьку круглу кімнату з низькою стелею. Два ліжка, прикріплені до стін, простий, наче в літаку, туалет за дверима. Гнітюче, мов могила, це було житлове приміщення для двох чергових офіцерів. Залізна драбина веде нагору, на наступний рівень, який викликає приступ клаустрофобії, - командне приміщення. Жодних ознак життя. Дерева, тварини, моря, хмари і міста існують тільки в уяві.
Я сідаю та уявляю, що чергую. І хоча кнопка не працює, й ракети вже давно знищені, здається, що я бавлюся із зарядженим пістолетом. Я роздумую над страшними світлинами Хіросіми й Нагасакі, які експонуються в музеї нагорі. Чи справді дуло порожнє? Моя рука тремтить. Я не можу зробити цього. Я відчув, що змерз до кісток...
У музеї експонуються різноманітні ракети, зокрема потужна CC18: її вважають найбільш ефективною і смертоносною ядерною ракетою, яку коли-небудь розробляли. НАТО називає цю сучасну російську ракету "Сатаною", вдале ім'я для технологічного зла, що несе десять боєголовок у своєму корпусі, кожна з яких у 50 разів потужніша від атомної бомби, скинутої на Хіросіму.
Найсумніша частина візиту до цього унікального музею - усвідомлення того, що сотні таких баз досі працюють по всьому світі, їхні офіцери чергують, очікуючи на телефонний дзвінок.
Можливо, колись усі бази ядерної зброї будуть демонтовані, і подібні музеї демонструватимуть тільки те, як близько ми підійшли до вправного проектування власного знищення. З огляду на приклад України, яка добровільно вирішила знищити свій ядерний арсенал, перетворивши це знаряддя на моторошний музей, надія залишається.
Архив за 28.08.2003 04.09.2003
