Ах, ці троянди, ці сльози...
Рівно двадцять років тому телеглядачі України,
як і всього СРСР, вперше дізнались, що таке мильна опера, і пролили тонни сліз, переживаючи за рабиню Ізауру, а потім стискали кулаки, побачивши Луїса Альберто (17.11.2008)
ТБ як відволікаючий маневр
Рабиню Ізауру і нещасну Маріанну, які прийшли у кожну сім'ю в розпалі горбачовської перебудови, радянські люди зустріли як рідних. Що з того, що полиці магазинів були порожні, а гігантська країна опинилася на межі розвалу - он людям на голубому екрані ще гірше. Перш за все, звичайно, морально, хоча й були вони нагодовані-одягнені. Адже що-що, а співпереживати чужому горю ми, слов'яни, завжди вміли і любили.
Час демонстрування кожної нової серії ставав для країни годиною ікс. Вулиці у цей момент порожніли, а вже відміну мильної опери у зв'язку з профілактикою телеканалу цілком можна було прирівняти до національної трагедії. Люди просто не розуміли, чому інформацію про нові повороти долі Маріанни вони дізнаються не у п'ятницю, а в понеділок. Причому втрачали розум через телепристрасті тоді не лише домогосподарки, на яких і був передовсім розрахований телепродукт, але й освічені і серйозні люди - вчителі, директори заводів, лікарі і навіть кінокритики. Хоча останні, звичайно, розуміли справжню ціну цим досі небаченим "витворам мистецтва".
Втім, із телесеріалами як такими радянські телеглядачі були вже знайомі: "Сімнадцять миттєвостей весни", "Народжена революцією", "Місце зустрічі змінити не можна" вони теж любили, але... Тут на екрані було щось інше - без будь-якої ідеологічної патетики і безмежної любові до Батьківщини.
Проте ідеологічне підгрунтя у перших імпортних мильних опер на радянських телеекранах все-таки була: треба було відволікти увагу людей від системної кризи в економіці СРСР і тотального дефіциту на все і вся. Зараз в Україні дефіциту товарів, слава Богу, немає, але теж є системна фінансова і економічна криза. Як відвернути увагу людей? Мильними операми і так заповнено всі телеканали. Зате деякі канали, наприклад російські, можна запросто відключити. З ідеологічної точки зору вбивають відразу навіть двох зайців: і увагу людей відвернули від знову заморожених вкладів і знецінення національної валюти, і нелюбу держвладою Росію злегка ущипнули.
Майже як у житті. Але зовсім іншому житті
Після бразильської "Рабині Ізаури", яка йшла у нас у жовтні-листопаді 1988-го, у 1991-му настала черга нового мильного епосу - "Багаті теж плачуть". Якщо "Ізаура" ще хоч якось претендувала на історичне кіно, зняте більш-менш добротно, то мексиканські "Багаті..." вже були класичним милом, знятим за копійки у студійних павільйонах. Проте країна знову була паралізована від цікавості: "Що ж трапиться з Маріанною?" А незабаром вже й дітей в Росії та Україні почали називати не тільки Маріаннами (це ще сяк-так), але й Луїсами Альбертами (оскільки подвійні імена тоді були заборонені, батькам хлопчиків доводилось вибирати між Луїсом та Альбертом).
І понеслося: "Дика троянда", "Просто Марія", "Тропіканка", "Жорстокий ангел", "Вавилонська вежа", "Земля любові, земля надії"... Мексиканські, бразильські і аргентинські мильні опери різної якості і розмаху заполонили екран. До них додалася американська "Санта-Барбара", а потім - жуйка російського і українського виробництва на кшталт "Роксолани", "Кармеліти" або "Приреченої стати зіркою".
Сьогодні можна зі сміхом або ностальгічною іронією ставитися до перших мильних опер, але з пісні слів не викинеш: любителів телепристрастей з надривними діалогами і витріщеними очима героїв вистачає в Україні і досі. Не випадково ними заповнені усі більш-менш рейтингові телеканали. І аудиторія у них стабільна - пенсіонери (в основному пенсіонерки), сільські трудівники (в основному трудівниці) і, звичайно, домогосподарки - як у мегаполісах, так і хуторах. Це якраз та частина населення, чиє життя скромне, одноманітне і ... нудне, хто не привчений до серйозної літератури і високого мистецтва (та й звідки у цих категорій громадян гроші на страшенно дорогі нині книжки та ще дорожчі квитки в театр та кіно?). І в цьому сенсі серіали набагато більш "їстівні" за книжки й фільми: не треба напружуватись, вчитуючись у сірі букви, не треба кудись їхати й купувати квиток. Не потрібна освіта. Треба тільки натиснути кнопку, і все саме без щонайменших зусиль увіллється в очі і вуха. З ерзац-пристрастями, ерзац-антуражем і нехитрим сюжетом. Адже іншого їм якраз і не хочеться і вже не треба. Хоча, напевно, більшість таких телеглядачів все ж таки розуміє: їхнє життя - це одне, а телеілюзія життя - зовсім інше. Але ж вона, ця ілюзія - тепер частинка і їхнього власного життя.
Чи можна за це засуджувати нинішніх любителів нинішніх мильних опер? Особисто у мене духу на це не вистачить. Дуже важке їхнє реальне життя з мізерними пенсіями, грядками, пранням, готуванням, яке й життям назвати складно - так, існування... І в нагороду за таке існування вони отримують, як дітлахи казку на ніч, свою казку - з чужими трояндами і чужими сльозами.
Віктор СМИРНОВ
Останні новини
Версія для друку
