Народний президент Іспанського королівства. Прем'єр-міністр Іспанії впевнено скеровує країну на шлях осучаснення (12.01.2010)
Незважаючи на те, що Іспанія - одна з небагатьох нині в Європі монархій, ця країна, крім короля, має водночас і свого... президента. Річ у тім, що саме так традиційно величають тут очільника уряду - людину, що обіймає посаду, яку в більшості інших держав називають кріслом прем'єр-міністра. Нині на батьківщині кориди "президентом уряду" ось уже протягом другого терміну є Хосе Луїс Родрігес Сапатеро - лідер Іспанської соціалістичної робітничої партії. Саме він з 2004 року відіграє ключову роль у визначенні економічних та соціальних пріоритетів Іспанії, тоді як популярний монарх Хуан Карлос І, чиї повноваження обмежено конституцією, втілює у собі ідею єдності нації та держави, виконуючи також роль головнокомандувача збройних сил.
Призначений королем, перевірений парламентом
Згідно з дещо заплутаною традиційною процедурою, кандидатуру прем'єра (а саме так ми надалі, задля уникнення непорозумінь, іменуватимемо обійману Сапатеро посаду) пропонує сам іспанський монарх. Однак після висунення кандидатури свої голоси "за" або "проти" майбутнього лідера уряду мають неодмінно віддати депутати державного Конгресу. Лише схваленого ними прем'єра офіційно призначить на посаду король країни. Варто зазначити, що починаючи з 1978-го (року прийняття в Іспанії чинної конституції), посаду прем'єр-міністра обіймали лише висуванці, чиї партії могли на той час похвалитися більшістю місць у Конгресі (хоча законодавчо подібну вимогу ніде не зафіксовано). Чимало політологів вбачають причину такого перебігу подій у тому, що зазвичай саме прем'єрові, який представляє більшість та заручився її підтримкою, вдається оперативно сформувати дієвий уряд. Здебільшого, монарх оголошує ім'я майбутнього прем'єра вже наступного дня після проведення парламентських виборів.
Останнім часом лідерами політичного життя в Іспанії стали дві партії - Народна та Соціалістична робітнича. Саме між ними і точилася найзапекліша боротьба за лідерство у парламенті та, відповідно, й за міністерське крісло на переломних виборах 2004 року. В Іспанії, на відміну від багатьох інших країн, передвиборні перегони не відіграють надто значної ролі у схилянні симпатій виборців у той чи інший бік, адже на агітацію та проведення кампанії на виборах відводиться лише 15 днів. Можна сказати, що пересічним іспанцям, певно, пощастило - адже на них виливається значно менший потік балаканини, гасел і обіцянок, ніж, скажімо, на українського виборця. З іншого боку, така стратегія вимагає від політика, що включається в кампанію, бути вже добре знаним серед людей, а отже, докладати додаткових зусиль у своїй повсякденній роботі.
"Заслуговуємо на кращу Іспанію"
Перемога Сапатеро стала певною мірою сюрпризом для аналітиків, адже ще на початку виборчої кампанії 2004 року опитування громадської думки віщували перемогу Народній партії - за деякими прогнозами, "народники" навіть мали шанси знову здобути абсолютну більшість. Однак у перебіг кампанії втрутилася рука долі. Іспанія зазнала однієї з найбільших трагедій, що чигали на країну за мирних часів. Унаслідок терористичного акту, вчиненого на залізниці, загинуло майже 200 людей, що спричинило небувалий резонанс серед іспанської громадськості. Розслідування розробляло дві основні версії - втручання баскської терористичної організації ЕТА або ж діяльність арабських терористів. Катастрофа ще більше загострила і до цього не прості стосунки між партіями-суперниками та їхніми лідерами. На провладні сили посипалися звинувачення у тому, що трагедію було спровоковано їхньою невиваженою проамериканською зовнішньою політикою.
Не міг не включитися в дискусію і Сапатеро, адже вимога виведення іспанського контингенту з Іраку залишалася однією з найпринциповіших його позицій ще як політика-опозиціонера. У своїй передвиборній кампанії 2004 року, яку соціаліст розгорнув під гаслом "Ми заслуговуємо на кращу Іспанію", він висунув головними пунктами своєї програми такі тези: будувати 180 000 нових помешкань щороку (аби боротися з житловою кризою); запровадити у школах двомовну освіту (іспанською та англійською, а також регіональними мовами, як-от каталонською у відповідних місцевостях); вкладати державні кошти у дослідницькі програми; здійснити комп'ютеризацію навчальних закладів (аби на двох учнів припадав не менш як один комп'ютер). Та одним із головних пунктів програми Сапатеро було виведення іспанських солдатів з Іраку. Своєї обіцянки він дотримав. Соціалістична робітнича партія здобула перемогу на виборах і 164 крісла в Конгресі (Народна партія отримала 148). 17 квітня лідер соціалістів розпочав виконання своїх обов'язків як прем'єр-міністр. Першим його кроком на новій посаді стало повне відкликання іспанських вояків з Іраку - крок, за який виступало близько трьох чвертей населення Іспанії.
Невипадковість "випадкового" прем'єра
"Він був випадковим прем'єр-міністром, - пише у своїй статті для "Нью-Йорк Таймс" Вікторія Бернет. - Він переміг чотири роки тому, аби спрямувати країну, колись затиснену в тенетах релігійного консерватизму, до лав ліберального авангарду Європи". Однак насправді Хосе Сапатеро на час свого призначення прем'єром був далеко не новачком у політиці. Виходець із середнього класу, з родини, в якій завжди цікавилися культурою, станом справ у державі, він згадував пізніше: "Скільки я себе пам'ятаю, я засиджувався зі своїми братами і батьком за нічними розмовами про політику, право чи літературу". Взірцем для наслідування для хлопця рано став дід по батьковій лінії, якого він, втім, знав лише з оповідок рідних. Під час громадянської війни Хуан, капітан республіканської армії, був страчений франкістами через відмову вступити до їхніх лав. У своєму заповіті, написаному за добу до розстрілу, капітан Лозано звертався до рідних із проханням берегти його чесне ім'я та писав, що його провина полягала лише в "любові до миру, добра і до поліпшення умов життя нижчих класів".
Можливо, в онукові Хуана заговорили гени, та як би там не було, Сапатеро ще юнаком зацікавився лівою ідеологією, спрямованою на підтримку незахищених верств населення, а переконавшись, що найефективнішу, на його думку, політику в цьому напрямі пропонує Соціалістична партія, 1979 року став її членом. Пізніше він зуміє пройти шлях до лідерства у партії та стане наймолодшим конгресменом-соціалістом у віці всього 26-ти. У промові, яку Сапатеро виголосив у рамках кампанії на посаду Генерального секретаря Соціалістичної партії, він перелічив основні свої орієнтири: це поліпшення рівня освіти та збільшення кількості вакансій для молоді, популяризація культури, забезпечення толерантного ставлення в країні до іноземців різного походження та кольору шкіри, допомога тим, хто її найбільше потребує. Більшість своїх постулатів, виголошених тоді, 2000-го, прем'єр продовжує активно втілювати в життя й сьогодні. Він активно відстоює положення гендерної рівності, права сексуальних меншин та трансгендерних осіб. Сам Сапатеро називає себе першим в Іспанії лідером постфранкістської епохи, що має "секулярне бачення", виступаючи за насамперед світську державу. Звісно, така позиція нажила йому чимало ворогів у консервативних католицьких колах - зате і допомогла здобути підтримку ліберально налаштованих громадян.
Невипадковість обрання "випадкового" прем'єра підтверджує і той факт, що у березні 2008 року Соціалістична партія знову спромоглася здобути більшість голосів на парламентських виборах (їхній результат - 43,8%), а Сапатеро на другий термін поспіль став прем'єр-міністром Іспанії.
Європрезидентство - естафету прийнято
Новий 2010 рік приніс Іспанії нові виклики та випробування. Рівно з дванадцятим ударом годинника саме до цієї країни перейшла черга тимчасового головування в Європейському Союзі. Незважаючи на те, що за результатами Лісабонської угоди в ЄС запровадили постійні посади Президента Європейської Ради та очільника напряму зовнішньої політики, ротація країн-лідерів ЄС, що займаються вирішенням поточних справ, триває. Наразі - черга діяти Іспанії, і прем'єр Сапатеро вже пообіцяв, що головним завданням стане подолання наслідків економічної кризи в Європі. Та зробити це буде зовсім нелегко, адже сама Іспанія сильно постраждала від світового колапсу порівняно з 27-ма іншими країнами ЄС. 2009 року уряд країни очікував згортання економічних потужностей на 3,6 відсотка, і ще на 0,3% в 2010-му. Очікується, що в новому році рівень безробіття сягне 19% - дуже високої для Євросоюзу цифри. Втім, суттєво потерпають і решта країн. Особливо скрутна ситуація склалася у зв'язку зі зростанням соціальних виплат. Ірландія вже підняла податкову планку - і збирається повторити цей маневр нинішнього року. Британія, що зменшила, було, податок на додану вартість до 15%, знову підвищила його до 17,5; збільшити ПДВ планує і Фінляндія. Італія, Німеччина та Франція теж намагаються вирішити свої фінансові проблеми. Сапатеро та його уряд своєю чергою ухвалили дещо видозмінений бюджет на 2010 рік: ПДВ, згідно з ним, має зрости з 16-ти до 18-ти відсотків, а на товари, що підлягають пільговому оподаткуванню - з 7 до 8 відсотків. Також буде призупинено програму з повернення податків робітникам та пенсіонерам, що її було розпочато наприкінці 2008-го. Однак цих заходів буде вжито не раніше липня 2010-го, коли економіка, як прогнозують експерти, розпочне новий цикл зростання.
"Ми маємо зробити Європу ще сильнішим фактором впливу в міжнародному контексті - Європу, що захищає та поширює такі цінності, як мир, співпраця та діалог між усіма людьми та націями", - заявив у своєму відеозверненні до європейців Хосе Сапатеро. Хочеться вірити, що це йому вдасться, адже, не в останню чергу, саме своїм умінням шукати порозуміння та діалогу в будь-якій ситуації іспанський прем'єр завоював любов та довіру своїх співгромадян.
Ірина ШУВАЛОВА
Титул "президента", який традиційно отримує глава уряду Іспанії, неодноразово спантеличував навіть досвідчених зарубіжних дипломатів. Якось, під час візиту до країни, губернатор американського штату Флорида Джеб Буш звернувся до іспанського прем'єра, назвавши його "президентом Іспанської республіки", що згодом спричинило бідолашному губернаторові страшний конфуз, адже він усвідомив, що - ні багато ні мало - сплутав республіку з монархією! Втім, гонорові іспанці поставилися до цього з гумором.
Традиція іменувати голову іспанського уряду "президентом" сягає часів правління Ізабели ІІ, коли офіційний титул звучав наступним чином: "Президент Ради міністрів" (Presidente del Consejo de Ministros). Раніше ж - до 1833-го - аналогічна посада називалася "державний секретар" (Secretario de Estado).
Останні новини
Версія для друку
