Перша серед кращих. Соціалістка Мішель Бачелет, очоливши Чилійську Республіку, стала однією з найвпливовіших жінок у світі (01.12.2009)
"Я соціалістка, розлучена, до того ж агностик! Як бачите, я поєднала в собі всі гріхи," - сміється 58-річна Мішель Бачелет, яка ось уже третій рік очолює одну з найуспішніших та найдинамічніших країн Латинської Америки.
Вілла Гримальді та її привиди
10 січня 1975 року 24-річну чилійку Мішель Бачелет та її матір було заарештовано у їхньому помешканні агентами таємної поліції уряду Августо Піночета. Двох жінок із пов'язками на очах посадили в автомобіль, який попрямував на околицю Сантьяго, до комплексу "Вілла Гримальді". Колись у цій чималій садибі мешкала одна з місцевих заможних родин - нині ж жителі міста говорили про віллу хіба що пошепки, сторожко озираючись навкруги. Після воєнного перевороту і повалення уряду Сальвадора Альєнде нові очільники країни перетворили віллу на в'язницю, у катівнях якої побувало загалом близько п'яти тисяч чилійців. Щонайменше 240 ув'язненим не судилося більше повернутися до своїх родин.
На щастя, Мішель та її матері Анхелі пощастило більше - зазнавши тортур та приниження, вони, тим не менше, вже наприкінці січня залишають віллу Гримальді й незабаром, скориставшись зв'язками у колах військових, поспіхом виїжджають до Австралії, де з 1969 року вже оселився старший брат Мішель. Значно сумніше склалася доля голови родини - генерала повітряних сил Альберто Бачелета. Активний діяч уряду Альєнде, колишній голова Відділу розподілу продовольства, він після перевороту відмовився залишити країну. Невдовзі його заарештовують, звинувачують у державній зраді та запроторюють до в'язниці. Там він помре у березні 1974 року, не витримавши кількамісячних щоденних тортур і знущань. Та, безперечно, не лише це стало причиною серцевого нападу, що вкоротив життя генерала Бачелета: увесь цей час його невідступно переслідували думки про долю родини, дружини і дітей, зокрема й улюбленої доньки Мішель - завжди однієї з перших учениць у класі, яку саме він, батько, переконав пов'язати своє життя з медициною. Альберто Бачелету так ніколи й не судилося дожити до того дня, коли його Мішель стане президентом Чилійської Республіки - першою в історії країни жінкою, яка обійме цю відповідальну посаду. А поки що вона залишає батьківщину, де аж до 1990-го лишатиметься при владі Августо Піночет.
Ось як пізніше - 2006 року, вже після смерті горезвісного диктатора - скаже про нього Тор Гальворсен, голова Фундації прав людини: "Він згорнув роботу парламенту, звів нанівець політичне життя, заборонив торгівельні спілки і перетворив Чилі на свій султанат. Його уряд "допоміг" зникнути трьом тисячам опонентів, заарештував 30 тисяч (тисячі з них зазнали катувань). Ім'я Піночета навіки асоціюватиметься з "десапаресідос" (навмисно влаштованими таємною поліцією зникненнями людей - Авт.), Караваном смерті (спеціальним винищувальним підрозділом, члени якого, здійснюючи інспекцію чилійських в'язниць 1973 року, страчували особисто або віддавали накази про страту ув'язнених прибічників лівих партій - Авт.) та інституційованими тортурами, які застосовували на території комплексу "Вілла Гримальді". Режим Піночета справді увійшов в історію як період небувалого порушення прав людини, здійснюваного жорстокими, нерідко кривавими методами. На жаль, така ситуація була доволі типовою для Латинської Америки: ось уже протягом двох століть тутешні країни одна за одною переживали численні державні перевороти, до влади приходили нові й нові диктатори - десь більш, десь менш жорстокі. Нині більшість дослідників погоджуються, що така ситуація в суспільстві закорінена ще в колоніальному минулому латиноамериканських країн та в добі війни за незалежність, коли армія почала здобувати значний вплив у суспільстві, та численні, зазвичай надмірні привілеї, що збереглися за нею і згодом.
Два століття під знаком воєнної диктатури
Ще в ХІХ ст. державні перевороти стали звичним явищем у житті більшості латиноамериканських республік. Їхня кількість доти (й опісля) не мала аналогів у світовій історії. До кінця ХІХ ст. понад сто переворотів у Латинській Америці завершилися поваленням старих урядів та перемогою повстанців. У цей період повсюдно процвітає феномен "каудилізму" - політичної системи, заснованої не на конституційно-правовій основі, а підкріпленої грубою силою та авторитетом харизматичного лідера "каудильйо" - найчастіше вихідця з армійської верхівки. Зазвичай нові диктатури виявлялись неспроможними на продуктивні зміни в економіці та соціальному житті держави, обіцянки ж реформ переважно були спрямовані на завоювання популярності. До того ж, більшість з них недовго трималися при владі, адже їхні політичні опоненти нерідко відповідали агресією на агресію. В ХІХ ст. лише незначна кількість президентів Латинської Америки обіймали своє крісло до завершення відведеного терміну - багато хто з них був не лише скинутий з посади, але й убитий.
На початку ж ХХ ст. деякі диктатори навіть перевершили жорстокістю своїх попередників зі сторіччя минулого. В 1908 владу у Венесуелі захопив Хуан Гомес. Він правив до 1935 року і "прославився", зокрема, тим, що відсилав людей на розстріл без жодного попереднього судового розгляду, керуючись лише тим, що, мовляв, "читає їхні думки". 22 роки лютував у Гватемалі Кабрера. Коли ж 1920 року палата депутатів насмілилася визнати його "душевно хворим", він запроторив їх до в'язниці. В середині ХХ століття до вже звичної практики переворотів додалася ще одна суттєва деталь: в умовах "холодної війни" за політичними силами, що рвалися до влади, тепер стояли не лише місцеві олігархічні кола та партії, але й зовнішні сили. Так, за безпосередньої підтримки США ще до Другої світової в Латинській Америці утвердилися такі диктатури, як Убіко в Гватемалі, Сомоси в Нікарагуа, Трухільйо в Домініканській Республіці тощо. Ну а після війни материк накрила нова хвиля державних переворотів. Лише протягом однієї декади (з 1945 до 1954 року) було організовано 70 (!) путчів та воєнних переворотів, 18 з-поміж яких виявилися успішними. Так прийшли до влади Батиста на Кубі, Кастильйо Армас у Гватемалі, Гомес в Колумбії. "Відзначилися" США і в чилійському перевороті, що посприяв поваленню соціалістичного уряду Сальвадора Альєнде і вивів у лідери країни Августо Піночета (короткий виклад цих подій можна знайти у статті "Соціалізм по-чилійськи", "Товариш" 119 за 11-12 листопада 2009 року - Авт.). Лише у 80-ті-90-ті роки в Латинській Америці воєнні та воєнно-фашистські диктатури починають повсюдно поступатися демократичним структурам.
У Чилі відбувається референдум 1988 року, результати якого призводять до проведення демократичних парламентських та президентських виборів. 1990 року мирно іде з посади Піночет (лишаючись, втім, ще до березня 1998-го Головнокомандувачем чилійської армії). Крім того, згідно з Конституцією 1980 року, колишній лідер країни зберіг за собою титул довічного сенатора. Помер диктатор 10 грудня 2006 року. На той час проти нього було висунуто близько 300 кримінальних звинувачень, включно зі звинуваченнями в організації вбивств, викрадень, у порушенні прав людини та фінансових махінаціях. Після смерті Піночета Чилі поступово стає на шлях продуктивних перетворень. Наступні президенти країни обираються вже цілком демократичним шляхом: двоє з них - Патриціо Ейлвін Асокар та Едуардо Фрей Руїс-Таглє представляють Християнсько-демократичну партію Чилі, слідом за ними до влади приходить лідер демократів Рикардо Лагос. Ну а вибори 2006 року приносять перемогу тій самій чилійській лікарці-соціалістці, чий батько свого часу скінчив життя у піночетівських катівнях.
Від лікаря - до президента
Шлях у політику розпочався для Мішель Бачелет ще 1970 року, коли вона - першокурсниця Чилійського університету - приєдналася до лав "Соціалістичної молоді". Одразу ж після перевороту Мішель разом з матір'ю продовжують підтримувати змушену піти в підпілля Соціалістичну партію: вони передають важливу кореспонденцію, працюють кур'єрами. На той час очільники соціалістів ще плекають надію організувати підпільний Рух опору, однак поступово майже всіх тодішніх лідерів чилійського лівого руху заарештовують - дехто зникає безвісти.
Своє вимушене вигнання з Чилі у 1975 році Мішель сприйняла стійко. Вона була рішуче налаштована використати кожну, бодай найменшу нагоду, аби розвиватися і досягати нових вершин. Пробувши в Австралії зовсім недовго, Мішель вирушає до Німеччини, де серйозно береться за поліпшення рівня своєї медичної освіти. Однак за кілька місяців Бачелет несподівано отримує звістку з батьківщини - виявляється, їй нарешті дозволяють повернутися! Не вагаючись ані хвилини, Мішель вирушає в Чилі.
До 1990-го, коли в країні нарешті повіяв вітер свободи, майбутня президент працює в царині охорони здоров'я - спочатку в дитячому госпіталі, потім долучається до Фонду захисту дітей, постраждалих у надзвичайних ситуаціях (ця недержавна організація опікувалася дітьми, чиї батьки стали політичними в'язнями або зникли безвісти). Після встановлення в країні демократичного устрою Мішель Бачелет розпочинає роботу в Міністерстві охорони здоров'я, аж доки в березні 2000 року тодішній президент Чилі Рикардо Лагос не призначає тоді ще мало відому Бачелет міністром охорони здоров'я.
Однак іще раніше, 1996 року, Мішель, зацікавлена питаннями взаємодії цивільних та військових у суспільстві, розпочала вивчати воєнну стратегію в Національній академії політики та стратегій. Посівши перше місце серед своїх колег, вона здобула право на президентську стипендію і вирушила на навчання, завершила ж навчання, отримавши диплом магістра з військових дисциплін, в чилійській Воєнній академії. 7 січня 2002 року в Чилі відбувається епохальна подія - тамтешнім міністром оборони призначено жінку! Латинська Америка ще не знала подібних прецедентів - та й, зрештою, в усьому світі їх було не так багато. Діяльність Бачелет у другому міністерському кріслі можна майже беззастережно назвати успішною. Чи не найбільшим її досягненням стали вагомі кроки до примирення військових та жертв воєнної диктатури. Кульмінацією цього процесу став історичний виступ у 2003 році генерала Хуана Еміліо Чейре, який заявив, що більше за жодних обставин армія в Чилі не ставатиме на заваді розвитку демократії.
Висунута на виборах-2006 кандидатом від Соціалістичної партії, Мішель Бачелет упевнено завдала поразки своєму головному суперникові: кандидату правоцентристів - бізнесмену, мільярдеру, колишньому сенаторові Пін'єрі. Церемонію інавгурації відвідала рекордна кількість голів іноземних держав та їхніх представників. Виконавши свої передвиборні обіцянки, нова президент сформувала Кабінет міністрів за принципами гендерної рівності (до його складу увійшла однакова кількість жінок і чоловіків). Перші ж три місяці на посаді президента вона провела, активно працюючи над втіленням у життя 36 найважливіших кроків, обіцяних нею виборцям (ці кроки передбачали, скажімо, забезпечення літніх людей безкоштовною медичною допомогою, реформування системи соціального забезпечення тощо).
Наразі економічна та соціальна політика соціалістки, спрямована на подолання розриву між рівнем життя багатих та бідних громадян, користується всебічною підтримкою населення. Як свідчать опитування, датовані жовтнем цього року, рівень схвалення дій президента серед чилійців сягає 80%. Мішель Бачелет ставиться до своїх виборців так само дуже тепло, ніколи надміру не підкреслюючи свій високий статус. Скажімо, наприкінці вересня, у день свого народження президент перебувала у справах в одній із міських бібліотек Сантьяго. Її здивуванню не було меж, коли не знати звідки в приміщенні з'явилася група музик, які почали грати народну чилійську мелодію. Розчулена Мішель з радістю прийняла й... запрошення на танець від одного з працівників бібліотеки, який набрався хоробрості, аби запросити її.
Ірина ШУВАЛОВА
Мішель Бачелет:серед її предків - англійці, швейцарці, французи та греки;
лікар-педіатр та епідеміолог за освітою, вивчала воєнну стратегію;
говорить іспанською, англійською, португальською, німецькою та французькою мовами;
розлучена, виховує трьох дітей;
15-та в рейтингу "100 найвпливовіших людей світу"
за версією журналу "Тайм".
Останні новини
Версія для друку
